Я приїхала в це місто ненадовго. А побачити хотілося все. Тому і виходила щодня з готелю раненько. У цьому був свій особливий сенс – я бачила ранкове пробудження міста. Я виходила разом з арабами, що підмітали вулицю, минала сонних продавців, які неквапом розбивали палатки. Часом навіть заставала двірника, що поливав із довгого шлангу розкішну клумбу. А, бувало, вдавалося підгледіти й іншу нічну роботу: як міняють рекламні стрічки на банері та як електрик для чогось розбирає неоновий ліхтар.
Як би рано я не виходила, завжди на одному й тому ж місці сидів сивий чоловік. Перед ним стояла невелика скринька з намальованими черевиками. Яскравими чорно-білими черевиками. Здається, їх називають штиблетами. Я бачила колись такі у старій іспанській мелодрамі, де жагучий брюнет кружляв красуню у нестримному потоці танго.
Мій герой нічим на того, із фільму, не походив. На вигляд йому було за сімдесят. Прорідле сиве волосся, великий м’язистий ніс, що, здавалося, встиг за життя перенюхати всі запахи цього світу… Темно-сіра широка сорочка і такі ж штани не особливо вирізнялися від сірого тротуару.
Чи мав він роботу? Не знаю, не бачила. У цьому чистому місті, де бруківка перебігала від стіни до стіни, навряд чи у когось виникала потреба чистити черевики. У всякому разі, я тут цього не робила.
Та старий, здавалося, не переймався відсутністю клієнтів. Погляд у нього був якийсь… наче він вже не тут. Так буває, коли людина досягла всього, що їй призначено, і час, що залишився, вона проживає, як заманеться. Десь читала, що саме такі люди і відчувають повноту щастя. Хтозна… Якось увечері я побачила, як старий підходив до телефонних та продуктових автоматів і, з тою ж посмішкою, ретельно перевіряв, чи не забув часом хтось оплачений товар або монетки здачі.
Хоча старий лише чистив взуття, а не шив, він цілком справджував прислів’я «швець без чобіт». Взутий він був у розношені чорні кеди з білосніжними шнурками – єдиним яскравим елементом його одягу. Сірий житель сірого асфальту вулиць.
Чим цей старий привернув мою увагу? Мабуть, лише тим, що був таким же постійним, як і монумент королю Альберту у скверику напроти.
Дні чергувалися. Моє перебування в цьому чудовому місті добігало кінця. Мені шкода було прощатися з його вулицями, кожен будинок яких, здавалося, дихав історією, із цим дивовижним спокоєм, що огортав душу відчуттям прихистку.
Та місто й саме, мабуть, не дуже хотіло прощатися зі мною, бо раптом виявилося, що рейс мій перенесли на п’яту ранку, а з готелю я вже виселилася. Ціла ніч чекала на моє прощання з містом.
Вкотре посиділа на центральній площі, обійшла облюбовані за тиждень вулички… Вночі я їх просто не пізнавала. Це як приходиш на весілля і не пізнаєш у вишуканій нареченій вчорашнього дівчиська.
Північний вітер, що дедалі міцнішав, наполегливо завертав мене до мінливих вікон кафе. На поміч йому вискакували з прочинених дверей бадьорі офіціанти і, вгадавши в мені набитим оком слов’янку, навперебій запрошували, жонглюючи російськими, польськими, українськими словами. Вибрати було важко і чомусь не хотілося. Око вихопило із закутка вулиці червону назву «Граф Монте-Крісто». Дві букви не горіли, але ноги самі понесли мене в той бік. Згадалося, як дочка розповідала про кафе з такою ж назвою. Там проходили вечори танго – так звана мілонга. Якось я дивилася фільм про молодого танцівника, який об’їздив півсвіту, вивчаючи танці саме в тих країнах, де вони з’явилися. В одній із серій його занесло до далекої Бразилії на вечір-мілонгу. У кіно це виглядало гарно: люди різного віку збиралися у залі з єдиною метою – потанцювати танго. Це не були просто танці – це була частина їхнього життя. Ретельно готуючись до мілонги, підбираючи одяг та взуття, вони задовго до самого вечора вже насолоджувалися передчуттями. А там, у залі, смакували танго, як старе витримане вино. Кожен знаходив тут своє: молоді приміряли дорослу статечність, а старші скидали піджаки років і залишали їх за дверима.
Коли я побачила на потертій ручці оголошення про сьогоднішню мілонгу, вибору переді мною не стояло. Невеликий зал починався відразу ж за вхідними дверима. Маленька струнка жінка із зачіскою, як в Едіт Піаф, стояла біля входу. На вигляд – років за п’ятдесят. Вона ступила до мене, як до старої знайомої, яку рада бачити по стількох роках. Жінка спитала, чи буду я танцювати, і моя заперечна відповідь анітрохи її не засмутила. Як і мої джинси.
Зал був невеличким. Про такий кажуть «зі слідами колишніх розкошів». Пофарбовані червоним стіни, старий білий рояль у кутку, візерунковий паркет під потрісканим лаком… Все це було далеко не новим, але думка про якийсь ремонт навіть не виникала. Часом зустрічаєш таку гарну стару жінку, що слово «стара» вживаєш, лише аби позначити її паспортний вік. І якісь фарби для волосся чи губів лише замалювали б її гармонійну привабливість…
Праворуч під стіною сиділи кавалери – не особливо яскраве світло та ввічливість завадили мені їх розгледіти. Зліва – дами, жінки різного віку, але всі у платтях та босоніжках. Я зі своїми джинсами вибрала куток подалі від світла. За столиком сиділа немолода жінка. Вона щиро мені зраділа. Як виявилося – полька, що приїхала реставрувати картини. Нещодавно помер її друг. Напевно, він був набагато більше, ніж друг, бо в жінки почалася сильна депресія. Приятелька порадила їй не лікаря, а танцювальний зал.
– І як, допомогло? – щиро цікавлюся, бо жінка напрочуд мені приємна.
– Я ж тут! – все зрозуміло. Який би психолог відшукав у тому погляді нотки депресії?
Починає грати музика… Старе танго у старому виконанні… Звук патефонний, з характерним звучанням високих нот… Мов невидимий вітерець майнув поміж кавалерів. Лише дуже уважне око змогло би вловити ті знаки, якими вони перемовилися з дамами, отримуючи згоду чи відмову танцю. Потягуючи «Крік», неміцне фруктове пиво, спостерігаю, як мужчини через зал прямують до обраних дам. Все. Дійство почалося. Мене, людину геть далеку від танців, а особливо танго, немов втягує в якийсь вир. Це вир відкритих почуттів, справжніх почуттів. Це вир шаленої енергії. Мабуть, цією ж величиною вимірюється і сама повнота життя. Вже нема чоловіків і жінок – є тільки пари. Це щось злите воєдино, бо двоє різних людей не можуть так відчувати одне одного. Найменший рух одного відразу ж перетікає в єство партнера – і повертається звідти вже новим закликом. Це не танець, це не можна вивчити – цим треба жити… Кажуть, колись була одна істота, яку Бог потім розділив на жінку й чоловіка. Може, вона виглядала саме так?..
Музика стихла. Кавалери провели дам і повертаються через залу до своїх крісел. Я бачу повнуватого чоловіка у товстих діоптріях. Де він був щойно? Де ховався поміж танцюючих пар?!
Музика грає знову й знову, і знову й знову у залі з’являються ці дивовижно досконалі істоти – пари танго. Мій погляд вихоплює одну з них. Сказати танцюють – дуже примітивно, літають – банально… Якими словами передати те, що я бачу? А те, що відчуваю?!
І все-таки, хоча би спробую. Це поєднання пронизливої жіночності зі справжньою чоловічою сутністю. Але поєднання вищого порядку. Жінка віддає не тіло, як ми звикли, а душу, щоб тут же прийняти її назад, наповнену новим змістом. Вона рухлива, як ртуть, гнучка до безтями. Вона вловлює бажання партнера ще до того, як ті з’являються в його голові. А може, і не з’являються, бо ніякий розум не встигав би придумати ці рухи, а тим паче – відгукнутися на них. Чоловік веде її поміж інших таких же пар. Його очі прикриті, та свою доріжку він вгадує безпомилково. Зараз він – всемогутній. Він – творець цього танго. Це – його жінка! І поки вони танцюють, на світі не існує нікого, окрім них! Цей момент абсолютного щастя – тут і зараз. Вони п’ють його повною мірою, щоб потім там, у світі, де немає танго, не відчувати спраги.
Музика закінчилася, та чудо не зникає. Це ж не якась там карета Попелюшки, це – справжнє!
Кавалер проводжає жінку із зачіскою Едіт Піаф до столика, а сам повертається до свого крісла, щоб за хвилину знову спізнати вир шаленого танго з новою дамою. Його широка сіра сорочка і такі ж штани видаються на червоному фоні стіни геть урочистими, і тільки веселі язички білих шнурків пустотливо підморгують на чорних розношених кедах…
В ту ніч були ще й інші пригоди в нічних кав’ярнях Брюсселя, але вони вже «Мілонги» не стосувалися…
З любов’ю Олеся Маркович