Ця історія подорожі давня. Саме зараз, у травні, їй виповнюється… 30 років! Тому навряд чи несе вона в собі якусь актуальну інформацію.
Хоча?..
Чи не буває часто так, що нас від омріяної поїздки відділяють саме не відсутність інформації чи коштів, а страх, що може щось не вийти, невпевненість, нерішучість. У такому випадку, наша історія декому таки згодиться!
Передісторія
У дуже далекому 1937 році до нашого краю щедро посипали вербувальники. Зокрема і з Франції. Вони розповідали нашим роботящим дівчатам історії про гарне легке життя. Чи треба казати, на який благодатний ґрунт потрапляли ті розповіді? Особливо якщо дівчата були з бідних багатодітних родин.
Всі почали з запалом проситися від батьків. Сусідську Ганю не пустили. Сім’я вважалася заможною – була земля, худоба. Треба було біля того працювати. А моїй тітці Марії «пощастило» – матері за меншими дітьми було не до неї.
Навіть для дівчат, звиклих до нелегкої селянської праці, норми, встановлені хазяєвами, виявилися надважкими. Полетіли листи до батьків, щоб надіслали гроші на дорогу додому. Моїй тітці «пощастило» вдруге – у її матері грошей не було.
Власне історія
У далекому 1989–му нам прийшла в голову шалена ідея: а чого б не поїхати до тітки Марії в Марсель?! А й справді, чого б не поїхати?
Де той Марсель – уявляли собі з уроків географії.
Адреса тітки була написана на продовгуватих конвертах, у яких вона зрідка надсилала нам красиві листівки з Різдвом. Написана французькою… І що?..
Ми не знали мови… І що?..
Їхати треба було на чомусь – у нас були «Жигулі-копійка», на той час машині не виповнилося ще й… дев’ятнадцяти років.
Отже, у нас було для поїздки все! Коли тобі двадцять років – слова «проблема» взагалі не існує!
Тітка радо відгукнулася на маминого листа про наш можливий приїзд. А те, що відповідь ішла до двох-трьох тижнів – то вже була дрібниця. Нарешті ми отримали такий самий продовгуватий конверт із викликами. Аби зробити візу, треба було декілька разів з’їздити до Києва. Писати про довжелезні черги до Посольства нудно, читати – ще нудніше.
Нарешті настав «День Ч»! Хто пам’ятає ті часи – на кордонах були кілометрові черги, в яких люди стояли цілодобово. Якщо водій раптом засинав, то всі поспішали об’їхати «щасливця». Дві доби вистояли на кордоні й ми. Третя доба лише почалася, як ми вже простягали наші паспорти угорському митнику.
У мене на колінах гордо лежала намальована від руки «карта», якою ми мали їхати по Угорщині. На ній були прописані номери доріг. Куди вона вела?.. А кудись через Угорщину, до Югославії. Для цього випадку в мене була тут же припасена політична карта світу. Або, як тоді називалася – «Малий атлас світу». Щоб краще тепер собі уявити – поясню: це такий собі малий формат (менший від зошита), де на одній сторінці вміщалася вся Європа ще й частина Радянського Союзу. Країни були позначені різними кольорами. Та головне – на карті були підписані великі міста. На наше щастя, Марсель належав до них.
Угорщина
Угорщина з її чітко маркованими дорогами, з повторюваними дорожніми вказівниками виявилася для мандрів не складною. Видно, нас, до всього, ще й вів якийсь Покровитель. Бо як інакше пояснити, що ми проїхали через Будапешт без жодного кружляння по тій-таки намальованій від руки карті?!
Сюрприз очікував трохи далі, під Балатоном, – у нас лопнуло колесо. Ми вирушили у поїздку «Ужгород – Марсель» без… запаски! Весь багажник нашої «копійки» був занятий каністрами з бензином та подарунками французькій рідні. Зокрема, мама взяла тітці два закарпатські шовдарі – «їх багато, а такого вони ще не їли», гуцульські ліжники і т.п. Чому стільки пального? Бо грошей, які нам міняли, навряд чи вистачило б, аби заправлятися.
Зате у нас була «міні-вулканізаційна»!!! Що це таке? Шматок сирої гуми і дивний пристрій, який мав би її розігріти і залатати дірку. Поки мій чоловік його освоював, я вирішила подивитися на Балатон – зупинилися ж зовсім поруч! На озері до мене підплив лебідь. Повернулася до машини, аби погодувати птаху хлібом. Коли поверталася, до мене вийшов угорець і щось почав говорити. На моє «Ду ю спік…» відповів, що не «спік». Як і я на його «Шпрехен» – «Не шпрехен». Перейшла на «універсальну» мову з жестами:
– Наше авто… (малюю в повітрі) колесо… (коло руками)
– Капут? – а він, виявляється, тямущий! Ствердно киваю головою:
– Капут!
– Іду… Балатон… дивитися… Лебідь… (замахала крилами) Ішла в авто… Принести… (о, ура!! Знаю одне угорське слово!!) «кеньир»!!
Угорець дивиться на мене і відповідає:
– Я должен сейчас закрывать браму.
Так… Не зрозумів мене… Починаю ще раз:
– Наше авто… Колесо… Капут…
– Я понял, но должен сейчас закрывать браму…
І лише зараз до мене доходить, що відповідає він мені російською. А я увірувала, що не розумію!
Італія
Тодішню Югославію проїхали без пригод. А от Італія запам’яталася! Перше, чим вразила нас тоді, – швидкісними багаторядними шосе! Наша «жигулька» скромно зайняла крайню праву полосу, а мимо пролітали автомобілі. І що нам було до того?! Нас попереду чекало узбережжя Середземного моря!! Сан-Ремо, Канни, Монако, Ніцца!!! Всі ці назви були позначені на моїй «наколінній» політичній карті світу. В Італії ми вже їхали лише по ній!
Заворожували величні замки, які, підсвічені з усіх боків, здавалися вночі просто казковими. Ми вперше бачили такі дороги! Такі віадуки!! Коли під’їхали до Генуї («Женови», як казали італійці в кафе), то відчули себе заблукалими на машині часу. У нашу систему уяви просто не вписувалися автомобільні розв’язки навколо цього мегаполіса.
Ніяк не могли ми зрозуміти, чому так багато дівчат, легенько одягнутих, стоять на нічному вітерці вздовж дороги в Сан-Ремо. Мама щиро їм співчувала: «Бідні, голосують. Напевно, не встигли на автобус. Шкода, що в нас нема місця – не можемо підвезти…»
Попереду чекали ще пригоди. Після дводобового марафону на нашому кордоні, після дороги через усю Угорщину та Словенію, ми страшенно хотіли спати. Чоловік заснув, а за кермо сіла я. Водійських прав на той час ще не мала, зате був невеличкий самостійний досвід їзди на «Жигулях», місяців зо три…
Спочатку дорога мене радувала, тоді почала теж заколисувати. Стовпчики обабіч якось дивно почали зливатися в один довгий ряд, перед очима почався мерехтливий туман, як на тодішньому поганенькому телевізорі. Тільки встигла подумати: «Так завжди зображають у фільмах, коли хтось засинає», як «жигулька» сіпнулася від удару і зупинилася. І знову наш Покровитель шалених був поруч. Уявіть собі: їхала в тунелі 80 км/год – і на цій швидкості зупинилася колесом… об бордюр!!! Ми – цілі здорові, на машині – жодної подряпини, лише на колесі темний слід від удару!!! Спеціально спостерігала потім – у жодному з тунелів такого бордюру більше не було!! (Багато кілометрів проїхала відтоді за кермом, але більше долю не спокушаю: як тільки починаю відчувати той підступний туман – відразу зупиняюся на годинку-другу, де б не знаходилася).
Уже перед самим кордоном із Францією нас чекав ще один «сюрприз» – наша «жигулька» у прямому смислі «загуділа». Сильний звук пробивався через шум мотору, через свист італійського вітру, що залітав крізь повернуте трикутне віконце. Водії називають це так: «Загудів підшипник напівосі. У будь-який момент може розсипатися – і машина зупиняється». Наш підшипник «прогудів» усю Францію і чесно довіз нас аж до Марселя!
Франція
На умовному кордоні Італії з Францією вийшов заспаний колоритний французький митник з люлькою в зубах. Він довго не міг зрозуміти, чого це ми тицяємо свої паспорти і що хочемо від нього. Замість печатки в документі він щедро роздавав мені компліменти, як можна було здогадатися і без знання французької. Нарешті знайшов на полиці якусь запилену коробочку, витяг з неї давно не користовану печатку і з подивом поставив штампи в наші паспорти. Було схоже, що таку процедуру він проробив, може, й уперше…
Перед нами промайнуло французьке узбережжя Середземного моря – і перед очима постав у всій красі Марсель!!! Він просто вражав!!! Особливо на фоні безмежного моря!!! Величний і… величезний!.. Де тут шукати мою тітку??.. Як добре, що я не задавала собі цього дурного питання вдома, бо вже цього одного в ті часи вистачило б, аби засумніватися в поїздці!
Перший француз, якому я тицьнула конверта з тітчиною адресою, щось швидко заторохтів, махаючи руками. Тоді глипнув на наші обличчя, розсміявся, махнув нам рукою – і поспішив до свого авто. Ми теж поспішили до свого, аби не загубити нашого провідника.
Чи здивую я когось, коли скажу, що зупинився він за чотири квартали від того місця, де ми його здибали, показав вздовж бічної вулиці, ще раз зареготав і махнув нам на прощання. Ми вирішили, що француз, напевно, поспішає, тому й запропонував нам далі шукати самим. Але придивившись до вказівника на будинку, я прочитала те саме «Madraqye Ville», що було й на тітчиному конверті!!! Не знаю, чи то так завела нас моя «наколінна» політична карта світу, чи тітка «переселилася» спеціально до нашого приїзду в ту частину міста, куди ми мали прибути, але пошуки її адреси в Марселі зайняли від нас до 15 хвилин!!!
Це було близько сьомої години ранку. Чоловік в оранжевому жилеті підмітав тротуар. Поодинокі перехожі кудись поспішали. І тільки ми стояли перед сьомим номером цієї «Madraqye Ville» і все ще не усвідомлювали, що добралися до кінцевої мети. Можу лишень уявити, які почуття переживала моя мама. Коли її сестра їхала до Франції, мамі було 10 років. Марія була їй, скоріше, замість матері, яка весь час була зайнята меншими дітьми і господарством. Зараз, перед дверима сьомого номеру «Madraqye Ville», моїй мамі було 63!!!…
Ми натисли кнопку дзвінка. Вийшла цікава жінка. Ніколи б не сказала, що їй за 70. Почала щось швидко люб’язно говорити. А ми стояли й мовчали… Що було казати з нашими «Мерсі» та «Бонжур»?.. Вона, здивована нашою мовчанкою, ще щось проговорила. А тоді повільно так… по… слову… «Ти… є… Анна?..»
Зустріли нас так тепло й душевно, немов і не було між сестрами довгих 53 років, у яких вмістилося ціле життя! Коли мені потім говорили про французьку жадібність, я не хотіла й не хочу в неї вірити.
Марсель
Тітка зателефонувала – і вся її родина скоренько прибула. Мій двоюрідний брат Жан-П’єр з цікавістю оглядав нашу «жигульку». Видно було, що не терпиться спробувати раритет. Я простягла йому ключі. Марсель (у всякому разі та частина, де жила тітка) розташований на невеликих пагорбах. Першим ділом Жан-П’єр спробував підтягнути ручне гальмо. У нас воно не працювало. Рушити з місця під нахилом без ручного гальма – такому трюку можна було навчитися в той час лише у нас…
На жаль, коли ми приїхали, чоловік тітки Шарль уже не жив. «Чом я не вернулася, як мої цімборки?.. – вголос згадувала тітка. – Бо мамка мені гроші не загнали. Робота була дуже тяжка… Нам треба було так много коров подоїти, што руки мліли навечір… А Шарло жив по сусідству… І все за мною позирав… І дуже мене шкодував… І дуже любив…» Тітка говорила по-нашому, майже не затинаючись. Це після 53-річної перерви!!! Вона згадувала старі пісні, які співала дівчиною. А я згадала, як розповідала баба Поланя, що одного разу прийшов їй лист, написаний французькою. Від Шарла. І знайшли в селі перекладача – з тих дівчат, що колись повернулися. І прочитали бабі Полані палке освідчення в коханні до її дочки Марії. І вразили французові слова, що він готовий все життя стояти на колінах перед «любимою Марі»…
Вразила мене велика любов, з якою всі ставилися до маленької слов’янської жінки її діти й онуки. У сараї на почесному місці стояло стареньке авто. Виявляється, це була давня машина тітки Марії. Саме вона, а не мужчина француз!! першою навчилася їздити! (Чи не від неї й моя пристрасть до їзди?..)
Працьовита тітка Марія… На простирадлах, на яких ми спали, були вишиті вручну мережки та ініціали «М D». Тітка витирала обличчя хустинкою, а краї були мережані гачком. Показувала нам фото з весілля доньки у вишуканому наряді і коментувала: «Це плаття пошила їй я». Це не вкладалося в голові: Франція, Марсель – і такий копіткий труд! А може, саме за цю роботящість і за легку веселу вдачу й любила її так мати Шарля – елегантна француженка на фото, яких було так багато на стінах…
Ми гуляли Марселем, бродили затишною набережною… Піднімалися до величного Собору моряків… Пливли на невеличкому кораблі до острова Іф, на якому, як кажуть, сидів у в’язниці знаменитий граф Монте-Крісто… Їли чудернацьку страву – піцу – яку тут-таки віртуозно розкручував у руках швидкий повар… Дивувалися, що на кожному будинку було вивішено прапор на честь Дня Перемоги 8 травня… Потрапили на загадковий східний базар, по якому просто ходили й роздивлялися, вражені строкатим натовпом і барвистими товарами… Збирали у дворі равликів, яких потім, на превеликий подив, побачили у страві з дивною назвою «піало»… Не могли начудуватися з легкої пляшки, яка, падаючи на землю, не розбивалася… (у нас пляшки могли бути лише скляними). Багато було різних «відкриттів», про які тепер аж не віриться, що ми їх не знали. Сучасний подорожуючий, щоб так дивуватися, як ми тоді, мав би потрапити в якусь екзотичну країну.
Вісім днів проминули швидко. Доїхали додому без пригод. Тепер нам уже й наша «карта» була не потрібна. Чоловік пообіцяв «жигульці» розцілувати її в обидві фари, якщо довезе нас щасливо додому. Митник у Чопі довго не міг повірити, що ми на цій машині повертаємося з Марселю. Але ми мали беззаперечні докази – проставлені французом з люлькою печатки в наших паспортах. І слава Богу, що митник так дивувався, – йому не прийшло в голову зіставити номери кузова та мотора з тими, що були прописані в нашому техпаспорті. Бо там збігався лише колір – охра золотиста!
Коли я згадую зараз, по 30 роках, цю поїздку, то дивуюся нашій шаленій вірі і впевненості. Стільки було «але», і кожне з них вартувало, аби задуматися й нікуди не їхати. А ми про них не думали – і «пили французьке шампанське»!